Право власності на чуже майно за правилом набувальної давності  в Україні 

З набранням чинності новим Цивільним кодексом України стало можливим набувати права власності на чуже майно за правилом набувальної давності (ст.344 ЦК). Це означає, що особа, яка володіє чужим майном протягом тривалого терміну, може набути права власності на нього, посилаючись на давність користування ним. 

законодавче регулювання 

Набувальна давність – одна з підстав набуття права власності. Частина 1 ст. 344 Цивільного кодексу України (далі – ЦК) передбачає, що особа, яка добросовісно заволоділа чужим майном і продовжує відкрито й безперервно володіти нерухомим майном протягом 10 років або рухомим майном протягом 5 років, набуває права власності на нього. Суб’єктом набувальної давності може бути як фізична, так і юридична особа. 

Щодо земельних ділянок, то відповідно до ст.119 Земельного кодексу України громадяни, які добросовісно, відкрито і безперервно користуються земельною ділянкою протягом 15 років, але не мають документів, які б свідчили про наявність у них прав на неї, можуть звернутися до органу державної влади або органу місцевого самоврядування з клопотанням про передачу її у власність або надання у користування.

Набувальна давність не стосується випадків заволодіння чужим майном обманним або злочинним шляхом. Мова йде про ситуації, коли власник майна не заявляє про своє право уже тривалий час, тобто фактично відмовляється від цього майна. 

Набувальна давність поширюється на випадки фактичного володіння чужим майном. Наявність у володільця, наприклад, договору оренди, наймання, зберігання тощо виключає застосування інституту набувальної давності. 

Об’єктом правової охорони за ст. 344 ЦК є нерухоме або рухоме майно. До нерухомого належать земельні ділянки, а також об’єкти, розташовані на земельній ділянці (житлові будинки, майнові комплекси, насадження). 

Рухомими речами визнаються такі, які можна вільно переміщувати в просторі. 

Відповідно до п. 3 ч. 1 ст.344 ЦК право власності на нерухоме майно, що підлягає державній реєстрації, виникає за набувальною давністю після державної реєстрації. 

До набуття права власності на майно особа, яка володіє ним як своїм власним, має право на захист свого володіння проти третіх осіб, які не є власниками майна, а також які не мають права на володіння ним на інших передбачених законом чи іншими нормативно-правовими актами або договором підставах. 

ознаки володіння, необхідні для набуття права власності за набувальною давністю 

Скористатися правом власності на чуже майно на підставі набувальної давності може особа, якщо вона:

1. Заволоділа майном добросовісно, тобто на законних підставах. 

Тобто якщо володілець не знав і не міг знати про те, що він володіє чужою річчю, інакше кажучи, не знав про обставини, у зв’язку з якими виникло володіння чужою річчю і які не давали найменшого сумніву щодо правомірності набуття майна (наприклад, покупець, купуючи річ у продавця, не знав, що той не мав права її продавати, а обставини купівлі-продажу не давали підстав для сумніву у правомірності такого правочину). 

У разі виникнення спору встановлювати характер володіння (його добросовісність або недобросовісність) має тільки суд з урахуванням обставин справи. 

2. Продовжує володіти ним відкрито та безперервно. 

Тобто володіння має бути відкритим, очевидним для всіх третіх осіб, які мають можливість спостерігати за ним. Але це, на нашу думку, не слід сприймати буквально і не означає, що володілець зобов’язаний спеціально інформувати оточуючих про своє володіння річчю. 

3. Продовжує володіти ним протягом встановленого строку. 

Володіння має бути безперервним протягом визначених законом строків (для нерухомого майна – 10 років, а для рухомого – 5 років). 

Ч. 3 ст. 344 ЦК містить також положення: якщо особа заволоділа майном на підставі договору з його власником, який після закінчення строку договору не пред’явив вимоги про його повернення, вона набуває права власності за набувальною давністю на нерухоме майно через 15 років, а на рухоме майно – через 5 років після закінчення терміну позовної давності. 

Згідно зі статтями 256 та 257 ЦК України позовна давність – це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. Тривалість загальної позовної давності – три роки. 

набувальна давність та порядок її застосування 

Стаття 344 ЦК є новелою порівняно із ЦК в редакції 1963 року. Саме вона вводить до цивільного законодавства новий інститут – набуття права власності за давністю володіння (набувальна давність). Чинний ЦК усунув необґрунтовані переваги для державної власності, що були встановлені в ЦК 1963 року. Так, відповідно до ст.137 ЦК України в редакції 1963 року майно, яке не мало власника або власник якого невідомий, надходило у державну власність (безхазяйне майно, яке належало колгоспному двору, ставало власністю колгоспу). Безхазяйне майно надходило у власність держави за рішенням виконавчого комітету районної, міської ради народних депутатів, винесеним за заявою фінансового органу, а безхазяйне майно колгоспного двору – за заявою колгоспу. Майно, що було визнане у встановленому порядку безхазяйним, зараховувалося безпосередньо до державного бюджету. 

Проте визнання майна безхазяйним і навіть наступна його реалізація не виключала можливості пред’явлення майнових вимог власником. Він мав право вимагати від органу, рішенням якого майно було визнане безхазяйним, повернення майна або грошової компенсації у розмірі сум, отриманих від реалізації, за вирахуванням здійснених у зв’язку з цим витрат. Спори щодо таких вимог розглядалися у судовому порядку.

ЦК 1963 року не містив поняття інституту «набувальної давності». Воно набуло юридичного значення у день набрання чинності новим ЦК, тобто лише 1 січня 2004 року. 

Проте у п. 8 Прикінцевих та Перехідних положень чинного ЦК зазначено, що правила ст. 344 ЦК України про набувальну давність поширюються також на випадки, коли володіння майном почалося за три роки до набрання чинності ЦК 

Така законодавча конструкція п.8 Прикінцевих та Перехідних положень є, на нашу думку, не надто вдалою і може призвести до різного тлумачення фрази «за три роки», тобто до «зручного» тлумачення цієї фрази зацікавленою стороною. 

Розглянемо приклад. 

У липні 2003 року спілка споживчих товариств звернулася до суду з позовом до міської ради про визнання права власності на адміністративні будівлі та ремонтні майстерні. Для обґрунтування своєї позиції позивач зазначив, що спірні будівлі перебували у його фактичному володінні протягом 42 років. Позивач також послався на наявність технічних паспортів на спірні будівлі, що були виготовлені Міжміським бюро технічної інвентаризації у 1961 році. Добросовісно володіючи будівлею, позивач сплачував земельний податок та утримував будівлі. Позивач просив визнати за ним право власності на адміністративні будівлі та ремонтні майстерні в порядку набувальної давності. 

Суд першої інстанції позов задовольнив у повному обсязі, апеляційний господарський суд рішення суду першої інстанції залишив без змін, а апеляційну скаргу міської ради – без задоволення. 

Проте міська рада з постановою апеляційного господарського суду не погодилася і подала касаційну скаргу до Вищого господарського суду України. Звертаючись до суду з касаційною скаргою, міська рада, визнавши добросовісність, відкритість та безперервність володіння позивачем спірними будівлями, послалася на неправильне застосування судами першої та апеляційної інстанцій при ухваленні оскаржуваних рішень положень ст.344 ЦК з урахуванням п.8 Прикінцевих та Перехідних положень ЦК. 

Чи буде касаційна скарга міської ради задоволена? 

Звернімося до практики господарського судочинства у даній справі. Згідно з постановою Вищого господарського суду України від 21.07.2005 року №30/21-05-622, перевіряючи юридичну оцінку встановлених судом фактичних обставин справи та їх повноту, Вищий господарський суд України дійшов висновку, що касаційна скарга міської ради підлягає задоволенню, оскільки відповідно до п.8 Прикінцевих та Перехідних положень ЦК правила ст.344 ЦК про набувальну давність поширюються також на випадки, коли володіння майном почалося за три роки до набрання чинності ЦК. 

При цьому суд зазначає, про що прямо вказує у постанові, що на випадок, коли володіння майном почалося більше аніж за три роки до набрання чинності ЦК (в нашому випадку – 42 роки, тобто з 1961 року), набувальна давність не застосовується. 

З цього можна зробити висновок, що набувальна давність як підстава виникнення права власності, запроваджена ст. 344 ЦК, застосовується з 1 січня 2004 року, а з врахуванням п.8 Прикінцевих та Перехідних положень ЦК – не раніше 1 січня 2001 року. Тобто, по суті, можна говорити, що це є обмеженням в часі зворотної дії цієї правової норми. 

Таким чином, вважаємо, що підстава для визнання права власності за набувальною давністю на нерухоме майно у нашому випадку не може виникнути раніше 1 січня 2011 року/

Розглянемо ще один приклад. 

У лютому 2005 року позивач Р. звернувся з позовом до громадянки Г. про визнання права власності на нерухоме майно за набувальною давністю. Свої вимоги він обгрунтовував тим, що 11 січня 1941 р. його прабаба У. подарувала громадянці Г. 11/20 частин будинку, що є предметом спору. Після смерті прабаби У. все майно, тобто 9/20 частин будинку успадкував її рідний син Ш. – дід позивача. 

25 лютого 1969 року дід позивача помер, і належним йому нерухомим майном (9/20 частин будинку) продовжував постійно володіти та користуватися його син Д. – батько позивача. 

Після смерті батька, з 14 липня 2001 року і дотепер позивач Р. постійно володіє та користується 9/20 частинами будинку. 

Керуючись ст. 344 ЦК, позивач Р., який є єдиним спадкоємцем, просив визнати за ним право власності в порядку набувальної давності на 9/20 частин будинку. 

Суд, заслухавши сторони, свідків та дослідивши матеріали справи, дійшов висновку, що позов підлягає задоволенню. Суд послався на встановлені матеріали справи та, зокрема, на вищезгадану ст. 344 ЦК України (набувальна давність) і конкретно на ч. 2 цієї статті, яка передбачає положення, що особа, яка заявляє про давність володіння, може приєднати до часу свого володіння увесь час, протягом якого цим майном володіла особа, чиїм спадкоємцем (правонаступником) вона є. 

На підставі ст. 344 ЦК суд визнав за позивачем право власності на 9/20 частин будинку у порядку набувальної давності, оскільки достовірно встановлено, що загальний термін відкритого та безперервного володіння позивачем Р. спірним нерухомим майном становить 36 років з урахуванням часу, упродовж якого майном володів і його батько. 

Тобто практика судочинства тут пішла іншим шляхом. Як зазначалося вище, до випадків, коли володіння майном почалося більше аніж за три роки до набрання чинності ЦК, набувальна давність не застосовується. 

У цьому випадку суд, з огляду на конструкцію саме цієї правової норми, тлумачив ч. 2 ст. 344 ЦК без врахування п.8 Прикінцевих та Перехідних положень ЦК. 

Наостанку зазначимо, що згідно з ч. 4 ст. 344 ЦК України право власності за набувальною давністю на нерухоме майно, транспортні засоби, цінні папери набувається лише за рішенням суду.